21 жовтня вшановуються 75-ті роковини з дня масової депортації населення західної України до Сибіру – операції Захід». Тоді – у 1947 році – протягом одного дня з західної України до Казахстану та віддалених районів Сибіру депортували понад 78 тисяч осіб (проте різні джерела вказують різні цифри. – Ред.). Нині маємо нагоду ще жити поруч із людьми, яких тоді вивозили, спілкуватись із ними, та записувати їхні історії. Тож нашим співрозмовником нині є голова Галицької організації Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих Андрій Петрович Віщук.
«По всій західній Україні людей – злісних бандерівців і оунівців – почали забирати 21 жовтня. Я жив у Львові і мені було тоді тільки 10 місяців. Але мама все мені розповідала, тому можу сьогодні поділитись тою історією. До нас прийшли уночі. Сказали збиратися, взяти документи, мінімально необхідні речі, їжу якусь. Хто мав – той взяв з собою гроші. Погрузили всіх на вантажні машини, відвезли до Львова на вокзал. Тоді з нами вивезли мого дідуся з бабцею, мою тітку, яка мала 12 років, маму з батьком і мене» – згадує Андрій Петрович.
Довідково: Початком операції став наказ міністра держбезпеки СРСР Віктора Абакумова № 00430 від 22 серпня 1947 року «Про виселення сімей засуджених, убитих, тих, хто перебуває на нелегальному становищі, активних націоналістів та бандитів із території західних областей України». Постанова Ради Міністрів СРСР від 10 вересня 1947 року «Про виселення із західних областей УРСР до областей: Карагандинської, Архангельської, Вологодської, Кемеровської, Кіровської, Молотовської, Свердловської, Тюменської, Челябінської та Читинської членів родин «оунівців» і активних бандитів, заарештованих та вбитих у боях» сприяла пришвидшенню термінів виконання задуму. У документі йшлося про забезпечення вугільної промисловості СРСР робітниками з-поміж родин підпільників і членів УПА.
«Неможливо було порахувати тоді скільки було ешелонів і скільки людей у тих товарних вагонах вивозила радянська влада з рідних домівок, але скажу, що ладували вагони доти, доки можна було фізично втиснути туди. Їхали без зупинок і без жодних зручностей. На полустанках зупинялися тільки для задоволення фізіологічних потреб. Якщо люди, звичайно, витримували до тих зупинок. Безліч людей померло ще в дорозі – то їх одразу викидали на тих зупинках, або і по дорозі» – продовжує пан Андрій.
Довідково: Операція «Захід» (в оригіналі рос. «Запад») розпочалася 21 жовтня, о 2-й годині ночі. Командував нею заступник міністра внутрішніх справ УРСР Микола Дятлов. Місце дислокації штабу операції — Львів. До виконання операції були залучені: оперсклад МГБ — 6859 осіб, збройні сили (солдати внутрішніх військ МГБ і корпус охорони МГБ, особовий склад МВД і прикордонних військ, «стрибки») — 46 509, радянський партактив — 15 556, армійські шофери — 1227 осіб. У ході операції використовували гужовий та автотранспорт, бронетехніку, трактори, залізничний транспорт. Депортація охоплювала Волинську, тодішні Дрогобицьку та Станіславську, Львівську, Рівненську, Тернопільську й Чернівецьку області.
– Як склалася ситуація на засланні?
– Привезли нас у Кемеровську область, на КузБАС у місто шахт Анжеро-Судженск. Там було сім шахт, на яких видобували вугілля. Кинули нас у будинки без вікон, без дверей. Зима. 25 градусів морозу. Багато малих малих дітей. Тоді старші позатикали ті діри ковдрами та якимось мотлохом, щоб так не дуло і так жили. Грілися чим могли. Через два місяці – під Новий рік – поселили нас у бувші овочесховища. То були майже трьохметрові ями з трьохярусними нарами у них. Наші люди самі ті нари будували. І там вже було тепліше. Казали мама, що місця не було. У одній із ям могло жити майже 140 людей і нари ніколи не пустували: як тільки хтось вставав – одразу на його місце хтось лягав.
Довідково: Подальше транспортування відбувалося залізницею із 87 станцій. 22 жовтня 1947 року о 6 годині 38 хвилин відправився перший ешелон зі станції Ковель до станції Усяти Томської області. Він віз 1293 людей, відірваних від домівки, позбавлених майна. 26 жовтня Останній ешелон вирушив у східному напрямку. Тоді ж операцію «Захід» було завершено. Кількісні показники по операції «Захід» у документах радянських спецслужб неодноразово уточнювалися. У «Довідці про кількість сімей активних учасників…» від 27 травня 1948 року йдеться про виселення 26 332 родини, загалом 77 791 осіб: 18 866 чоловіків, 35 685 жінки та 23 240 дитини до 15 років. На всіх них чекали каторжні роботи в копальнях і колгоспах Сибіру.
«Роботи одразу не давали, тож люди почали собі самі шукати працю. Всі мої родичі працювали на шахтах, в обслузі, на лісоповалі. Але так виходило, що всім мужчинам через пів року – рік почали «ліпити» політичні справи, засуджувати і садити. Сім’ї розділювали. Перестарілих забирали в відповідні будинки, але це теж була явна смерть через декілька місяців, бо самі розумієте: 1947 рік – яка повага до нас тоді була. Свого батька я не знав. Коли мені було трохи більше року – його з дідом посадили на 15 років. Тож тата я перший раз побачив у сім років, коли дозволили нам з мамою з ним зустрітися. Тоді я й побачив як виглядали ті тюремні зони. А батько вже був хворим. Він працював на лісоповалах і там став інвалідом. У 1955 році його звільнили і перевели у лагер. Щодо мами і бабці – то їх я бачив у суботу-неділю. Адже вони мусіли працювати і мене віддали у цілодобовий садок. Напевно тому я й вижив. Діда звільнили у 1954. Отаке було там наше життя. То було спецпоселення і на початках дорослі мали відмічатись щодня, потім щотижня, потім – щомісяця. Багато людей наших пішли там на роботу. Стали добрими працівниками і навіть займали високі посади. До прикладу, син брата моєї доброї знайомої став навіть мером двохсоттисячного міста. Українці завжди були добрими і працьовитими людьми» – продовжує співрозмовник.
- Скільки часу ви пробули в засланні?
- Я провів там майже 12 років. Звільнили після 10 років, але не було за що їхати. Ми не мали коштів, тож доводилось ще два роки працювати. У 1958 році ми змогли виїхати на Львівщину. Правда без діда – він лишився, допрацював до пенсії і в 1962 році приїхав до нас. А на Львівщині у нас ще була частина родини і дідова хата. Проте права прописки у рідних місцях (у Львові – ред.) ми не мали. З великим трудом приписались на батьківщині мами – у Перемишлянах. Там вже я пішов у 5 клас.
- Як відбулась реабілітація?
- По приїзді до України батько писав до тодішнього керівництва Верховної Ради і у Верховний суд листа із запитаннями «За що ви нас вислали?», але відповіді не приходило. Насправді нас вивезли у 1947 році, а справу завели тільки у січні 1948 року. Така от була правова колізія. У 1967 році батько нереабілітованим помер. У 1969 році прийшли документи про реабілітацію, у яких реабілітували і мене. Мені було тоді 22 роки. Виходить, що у 10 місяців я вже був злочинцем, а в 22 роки – ні.
- Як далі склалась ваша доля?
- Я пішов навчатись у музичне училище, закінчив його у 1967 році і працював за фахом на Львівщині 10 років. До речі, на засланні було дуже багато розумних людей: музиканти і артисти театру ім. Марії Заньковецької і інші надзвичайно розумні та освічені люди. Там були працівники та й навіть директори великих компаній – як наших так і закордонних, – котрі базувались в західній Україні. Одним словом – нищили цвіт нації. Про що тільки говорять імена видатного українського композитора і музикознавця Мирослава Скорика, з котрим я разом вчився там у Сибірі у одного вчителя по класу скрипки (висланий зі Львова, помер у 2020 році в Києві – Ред.), дружини відомого художника й політв’язня Опанаса Заливахи, доньки рідного брата Степана Бандери – Василя, замордованого в концтаборі Освенцім, Дарії Возняк (померла 2020 році у Івано-Франківську – Ред.) з якою ми теж там ходили разом до музичної школи.
- Розкажіть трохи про нинішній стан справ у організації?
- Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих зареєстровано у 1989 році у Львові і діє по всій Україні. До недавнього часу (2018 рік) головою Галицької організації Товариства був Василь Волошин, після його смерті головою товариства обрали мене. На жаль, ми живемо у часи коронавірусу та війни, тому повноцінно діяти організація не може. Ми збираємося за першої ж нагоди, але людей залишилось мало, тай всі вже поважного віку. Можливості десь виїхати в села і зробити перепис чи перереєстрацію нині немає. Та й від держави хотілося б більше уваги. Проте найбільше хотілося б, щоб молодші покоління пам’ятали все. Хотілося б, щоб внуки та правнуки не забували того, що зробили з нами росіяни.
Записав Володимир Капусняк. Довідкові матеріали із сайту Вікіпедія