Катерина Вороновська:

«Я зрозуміла одне – головне не де ти знаходишся, а хто біля тебе в цей момент. Найбільша цінність – моя сім’я».

Минулого тижня ми розпочали цикл розповідей про внутрішньо переміщених осіб, котрі зараз проживають і планують своє майбутнє, знаходять себе знову, але вже у колі Бурштинської громади. Тож до вашої уваги розповідь Каті – молодої дівчини, звичне життя якої обірвалось у її День народження.

• Катю, ранок 24 лютого, який він для тебе?
• Взагалі 24 лютого я святкую День народження. Батьки та друзі завжди робили цей день неймовірним. Створювали для мене казку та особливу атмосферу. А прокинувшись цього року у своє свято, я не могла повірити в нову реальність: вибухи, обстріли, сльози, крик, страх… Я, як кожна дівчинка, хотіла відсвяткувати, тому постійно закривала очі з вірою, що це все закінчиться…але це був не сон.
• Звідки ти приїхала, як давно?
• Ми з батьками та родичами (шестеро осіб. –Ред.) виїхали з міста Щастя у місто Енергодар з надією швидко повернутися додому. Ми вірили, сподівалися, але через окупацію моя сім’я опинилася у «пастці»: місто було закрите, майже без зв’язку і їжі. Ніколи не забуду, як моя мама п’ять годин стояла на вулиці під обстрілами за хлібом. Аж тепер розумію розповіді бабусь та дідусів про «цінність буханки хліба». Я не орієнтувалася у той момент у часі через постійний стрес. І тут оголошено зелений коридор, сідаємо в нашу маленьку машину і вирушаємо в дорогу. Здавалося, попереду все буде добре…
• Якою була дорога?
• Ми довго стояли в колоні… У мене – тихий жах і сльози під обстріл ворога. Найгарячіше було стояти в селі Василівка. Батьки кажуть, що мій погляд в той момент назавжди залишився в їхній пам’яті. Тільки їхня підтримка тоді мене рятувала. Ми виїхали. Понад два місяці тинялись по Україні у пошуках спокою. Приїхали у м. Бурштин. Якщо чесно, я не хотіла їхати у таке маленьке місто, ще й нічого не знаючи про нього. Але, познайомившись ближче з містом, я була вражена його красою. Прогулянки квітучим та зеленим містом рятували мене від поганих думок.
• Де навчаєшся, як сприйняли тебе однолітки?
• Я – випускниця. Для мене здобуття знань взагалі є пріоритетом. Тому до вибору навчального закладу я підійшла серйозно. Разом з батьками обрали Бурштинський ліцей №3, і про свій вибір я не шкодую. Вчителі та однолітки прийняли мене, різниці між рівнем знань не відчуваю –  мені було дуже приємно. В майбутньому бачу себе в Україні, тому зараз вибираю український вуз для продовження навчання. Мрію отримати творчу професію.
• Чи знайшла себе у м. Бурштин?
• Не знаю, як так вийшло, але коли я переїхала у м. Бурштин, всі мої мрії і цілі почалися збуватися. Я дуже хотіла волонтерити. А тут звернулася у АМЕР Прикарпаття, побачивши, що вони організовують заходи для дітей – і так я стала незмінним помічником у проведенні заходів. Мені робота з дітками дуже подобається, діти мене надихають. Завжди мріяла працювати у сасолі краси, оскільки з 9-го класу займаюся створенням прекрасного на жіночих пальчиках. Ця мрія теж здійснилася – я працюю у студії «BEAUTY_ROOM» майстром манікюру. Я змінилася як особистість: стала дорослою, сміливішою, впевненішою, самостійнішою. За словами моєї мами, я сформувалася як особистість, зростила внутрішню опору в собі, в незвичних і складних умовах не тільки продовжила навчатися, але й знайшла і реалізувала себе. Впевнена, що такі складні умови та ситуації не просто нас роблять сильнішими, але й даються для особистісного розвитку.
• Найбільша цінність для тебе?
• 24 лютого моє життя змінилося, я переосмислила своє життя та власні пріоритети. Я зрозуміла одне – головне не де ти знаходишся, а хто біля тебе в цей момент. Найбільша цінність – моя сім’я та мої друзі. Цінуйте людей, вони не тільки нас оточують й підбадьорюють, але й створюють нас нових.