Олена Ткачова: «24 лютого у мене відібрали все. Довелося народжуватися вдруге»

Олена Ткачова: «24 лютого у мене відібрали все. Довелося народжуватися вдруге»

Олена Вікторівна Ткачова – жителька Сєверодонецька, працівник з двадцятирічним стажем роботи на державній службі, та у органах місцевого самоврядування. Людина, котра очолювала у своєму населеному пункті відділ ведення Державного реєстру виборців, а нині – мешканка Бурштина, адміністратор Бурштинського ЦНАПу, зустріла нас на робочому місці – у Центрі надання адміністративних послуг Бурштинської міської ради. Жінка радо погодилася нам розповісти свою історію – історію ВПО. Історію осіб, котрих сьогодні мільйони, але історії у котрих різні…
– Олено Вікторівно, розкажіть, як все починалося?
– Якщо чесно, навіть 24 лютого я ще не могла повірити, що це все – нова реальність. Що у нас йде війна. Ми бачили з 2014 року всяке. Нас захоплювали – відвойовували, Ми жили у постійному напруженні та стресі – адже росія – за 100 кілометрів, але ми не могли повірити у те, що відбулося.
– Як вдалося виїхати?
– Я, як керівник відділу ведення Державного реєстру виборців, розуміла, що мені залишатися небезпечно і одразу почала шукати шляхи виїзду. Але виїхати було дуже складно. Потяги одразу стали евакуаційними і продаж квитків на них припинили. До потягів у першу чергу вивозили сім’ї з дітьми, немічними та літніми людьми. Усі, хто мав власний транспорт – вибиралися, як могли. А ті, хто не мав транспорту – продовжували шукати способи. Скажу так – як тоді, так і сьогодні виїхати було дуже дорого. Не всі собі досі можуть це дозволити. Та й ситуація вже не та. І навіть щоб виїхати за немалі кошти нам доводилось чекати у черзі більше двох тижнів.
– Чому ви вибрали Бурштин?
– У мене тут були друзі. Перший раз я познайомилась із Бурштином у 2016 році. І мені дуже сподобалось ваше маленьке за нашими мірками, тихе, спокійне, охайне містечко. Тож я не їхала у невідомість: мене сюди друзі запросили, як тільки почалась війна.
– Що вдалося взяти із собою?
– Нічого. Можливості щось взяти, окрім документів, вже не було. Також забрала сумку, з якою була у сховищі. Виїжджали дуже тяжко – практично за 7 хвилин завантажили повний бус. Над нами летіли міни та гради, кругом все стріляло, а ми вантажили що мали у бус і втікали.
– Чи приїхав з вами ще хтось?
– Спочатку я приїхала сама, потім запросила близьких друзів і тітку по маминій лінії. Батьків у мене не стало ще у 2014 році. До слова, виїхали всі працівники мого відділу.
– Як вас тут прийняли?
– Як мене, так і моїх друзів прийняли добре, щиро і доброзичливо. Допомогу надавали навіть зовсім сторонні люди. До прикладу, друзі – а це багатодітна сім’я – зараз проживають на квартирі безкоштовно. Тільки оплачують комунальні послуги. Одразу нам допомогли з речами, з посудом, з усім необхідним. Я живу у людей, котрі мене запросили. Все знову налагоджується.
– І як вам тут?
– Насправді мені було дуже легко, бо я тут була у 2016 році. Жодного негативу я не відчула, бо я його й не чекала. Люди дуже привітні, нормально реагують на акцент, на деякі мовні питання. Родичі мої спочатку трохи переживали, адже пропаганда росії у 2014 залишила певний відбиток у пам’яті. Але тепер теж все нормально.
– Що ви відчуваєте зараз?
– Мені болить за Україну, але скажу відверто: таке відчуття, що 24 лютого у мене все відібрали. Ми до останнього сподівались, що втримають, не віддадуть. Але не склалося. Проте скажу усім скептикам – хлопці билися мужньо, боронили як і чим могли. Не було такого, що хтось десь щось здавав. Принаймні у нас. Єдине, що військові просили – виїхати звідти і зберегти своє життя. І за це їм треба теж подякувати: всі розуміли, що буде.
– Як ви знайшли роботу?
– Я тричі ходила на прийом. Спочатку до заступника голови Ростислава Богдановича Стаська. Розповіла про свою освіту, досвід роботи, показала документи. На зустрічі з ВПО поспілкувалася з міським головою Василем Андрієшиним. А коли прийшла безпосередньо до нього на прийом, то вже написала заяву. Я скажу так: хто хоче знайти роботу – той знайде: є різноманітні ресурси, сайти, оголошення, людський фактор. Але треба мати бажання. Якщо є бажання – робота обов’язково знайдеться.
– Як вам працюється?
– Мене дуже вразив наш колектив. Усі дуже дружні, усі намагаються допомогти, підтримати, усі відчувають мою збентеженість. Адже, як би там не було, частинка моєї душі ще там. Хоча там вже майже нічого і нікого не залишилось.
– За чим сумуєте?
– Я привезла практично всіх своїх близьких. Тому мій дім зараз тут. Так, хотілося б потрапити туди, хотілося б взяти звичні для мене речі. Але не впевнена, що вже зможу повернутися туди.
Багатьох людей, котрі проживали поруч зі мною, я потім бачила на Інтернет ресурсах і вони говорили безглузді речі. Не уявляю, чи вони дійсно так вважали, чи говорили під прицілами автоматів, але моя свідомість прийняти цього не може.
– Що у вас там залишилось?
– Точно не знаю. Бачила на фото розбитий будинок у котрому я жила. Про батьківську хату не знаю нічого. Знаю що все, що там є – все нищать. Люди, котрі туди заходять (загарбники, колаборанти, орки – ред.) ніколи такого не бачили. Вони всьому дивуються і стараються все якщо не вивезти, то знищити.
– Після нашої перемоги там щось зміниться?
– Багато чого змінилося вже. Але багато чого ще доведеться міняти. Та й відбудовувати. З того, що я знаю, то Сєверодонецьк вже практично знищений. Знищені підприємства, виробництва, заклади освіти і культури, комунікації. Все це було розбито в перші місяці війни. Більшої частини міста вже не існує. Як це буде відбудовуватися, коли і якими темпами – наразі не відомо. Людей лишилось зовсім мало. У нас в місті було 116 тисяч, плюс були жителі навколишніх сіл. Також було багато ВПО із усього Луганська, зокрема працівники державних обласних структур. Гадаю, на сьогодні там не залишилось і десятої частини мешканців. Чи лишаться після нашої перемоги там ті люди, котрі зараз керують і допомагають керівникам-колаборантам – напевно ні. Тому людей буде ще менше. Але нам доведеться цю ситуацію виправляти. Доведеться будувати все заново.
– Чи відчувалось наближення війни?
– Воно відчувалось, але, я ще раз скажу – в це не вірилось. За рік до початку війни у нас вигоряли ліси разом із селами. На сьогодні складається враження, що готувався плацдарм.
– А як щодо мовного питання?
– Я вас всіх зараз здивую, але з дитинства я розмовляла українською мовою. Може не чистою, але українською. Моє коріння – це Слобожанщина. Там завжди говорили українською мовою і у нас в Сєверодонецьку теж певна кількість людей спілкувалися українською. Щодо роботи, то десь до 2016 року було негласне правило – намагатися спілкуватися російською з тими, хто звертався російською і українською з тими, хто звертався українською. Документообіг і законодавство – все українською. Після 2016 року взагалі ніхто про це не говорив – тільки офіційна українська.
– Найбільша ваша цінність сьогодні?
– Нічого ціннішого немає за людське життя. Я була там місяць – я побачила все. Тому найперше – життя. Друге – любов. Любов до життя, любов до ближнього, до навколишніх. Я завжди будувала плани, малювала графіки. Після 24 лютого я живу сьогоднішнім днем. Треба жити тут і зараз, бо завтра може не бути. Люди – цінуймо життя. Все інше, як виявилося, немає ніякого значення.
Підготували Юлія Міроха та Володимир Капусняк

Поділитися статтею

Залиште свій коментар

Бурштинська міська рада


Контакти

вул. Січових Стрільців,4 м. Бурштин, Івано-Франківський район, Івано-Франківська область, Україна, 77111

Графік роботи:

понеділок: 08:00-17:15
обідня перерва – 12:00-13:00
вівторок-четвер: 08:00-17:15
обідня перерва – 12:00-12:45
п’ятниця: 08:00-15:00
обідня перерва – 12:00-12:45
Субота – неділя: вихідний

Бурштинська міська рада © 2024. Всі права захищено