“Великий терор” – масштабна кампанія з масових репресій громадян, яку було розгорнуто в СРСР у 1937-1938 роках за ініціативою керівництва СРСР та особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства.
Наслідками комуністичного терору в Україні стало знищення політичної, художньої та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії та денаціоналізація.
За період “Великого терору” на території УРСР, за даними істориків, було засуджено 198918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в’язниць і таборів (інші міри покарання охоплювали менш ніж 1%, звільнено було лише 0,3%).
Масові репресивні операції у 1937–1938 років, за задумом Сталіна, мали завершити двадцятилітню боротьбу з “соціально-ворожими елементами”, упокорити населення шляхом масового терору, утвердити авторитарний стиль керівництва та здійснити “кадрову революцію”.
Підставою для розгортання терору була теза Сталіна про загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва.
Офіційно початком “Великого терору” став оперативний наказ НКВД СРСР №00447 “Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів” від 30 липня 1937 року, затверджений політбюро ЦК ВКП(б) 31 липня 1937 року.
Наявні документи НКВД (накази, листування, телеграфи) свідчать, що масові репресії готувалися заздалегідь, а наказом їх лише формалізували.
Наказом №00447 запроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за 1-ю категорією означали “розстріл”, за 2-ю категорією – на ув’язнення в таборах ГУЛАГ НКВД СРСР.
Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то у січні 1938 року він був збільшений до 83122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.
Незаконність “Великого терору” визнали ще за часів СРСР після смерті Сталіна, коли в роки “відлиги” провели часткову реабілітацію репресованих. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права не було повністю відновлено.
У 1991 році в останні місяці існування УРСР було ухвалено закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”. У ньому вперше в Україні законодавчо засудили і відмежувалися від політичних репресій як методу управління суспільством. Але оскільки цей закон було ухвалено ще в УРСР, то певну частину цих репресій, навіть скоєних позасудовими органами, все ще було визначено як “обґрунтовану”. Відповідно до вимог Закону, органами прокуратури та судами протягом 1991-2001 років реабілітували 248 810 громадян, відмовлено в реабілітації 117 243 осіб.
